Виховний захід "Тарасова світлиця"

 
 Тарасова світлиця

В. Щороку ми проводимо шкільне шевченківське свято, щоб не просто вшанувати пам'ять геніального поета, а й відчути серцем його невмируще слово. Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі жертовної любові до свого народу.

 














































В. 9 березня 1814 року в с. Моринцях, що на Київщині,  в сім'ї селянина-кріпака народився Тарас Шевченко. Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що його прозвали в сім'ї малим приблудою.

Звучить пісня Т. Петриненка «Україно».

В.

Цілий світ задивлений на Канів.
Дивне місто - що не говори!
Скільки чути Скільки чути - шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день
З висоти Чернечої гори. День у день З висоти Чернечої гори. День у день - хурделиця чи спека
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть, хоч стежка стелиться терново,
Йдуть і йдуть без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душі і тіла.
З різних сіл, з містечок і країн Йдуть до неї люди, наче в Мекку, Йдуть з усього світу на поклін. Йдуть, хоч стежка стелиться терново, Йдуть і йдуть без ліку і числа, Щоб вогнем Тарасового слова Очищати душі і тіла. З різних сіл, з містечок і країн Йдуть до неї люди, наче в Мекку, Йдуть з усього світу на поклін. Йдуть, хоч стежка стелиться терново, Йдуть і йдуть без ліку і числа, Щоб вогнем Тарасового слова Очищати душі і тіла. Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами, Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами.  Колисана ще з молодості літ, Це ти йому курличеш журавлина
Де над тополями - Чумацький шлях, Неначе його змордовано в зморі, З Дніпра лелієш, хатою в полях. Що упокоїв матір молоду. Та й наче вже спокутав гріх за волю, Муштрований в солдатському ряду. За крила взявши пензель і перо. Пора ж йому поставити хатину, Щоб вікнами дивилась на Дніпро. В благословеннім тім раю Брати і сестри, на рідню багаті, На долю не огнівались свою. На покуть слово ставить, слово-клич. Візьми його, народе, стань собою І сам себе в тім слові возвелич. Та не приспи те слово в сповитку, Хай буде їм високим заповітом, Насущним хлібом стане на віку. І запитає кожного колись, Чи не забув, з якої вийшов хати, Звідкіль дороги в світ позначились Над ставом чистим і прозорим Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем. В вінку терновім, боса на снігу... Втирала сльози, зронені завчасно. Бо світ цей—тлін... Одна душа жива! Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю. Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая!                                                                                                                                                  
Витай зо мною і учи.
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
«Караюсь, мучуся, але не каюсь!»
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи.
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
«Караюсь, мучуся, але не каюсь!»
(Тихо звучить пісня «Думи мої»)
Освячене кріпацтвом визнання.
 Цікавитесь, який мав заробіток?
   Невже і ви не чуєте ніколи,
  Як плаче слово голосом його?         За гроші промовчав би—і живи.
        Шевченко і сьогодні наш сучасник,
        Бо з його болю починались ви.
        Політика, освячена царями,
        Бо з його болю починались ви.
        Політика, освячена царями,
        Бо з його болю починались ви.
        Політика, освячена царями, —
        Понівеч, зрадь, купи чи задуши!..
        Його життя написане сльозами,
        Що запеклися кров'ю на душі.
        У кожний звук, у кожний тон у слові
       Услухайтесь! Почуйте в його мові
       Те, що лікує, плаче й попелить.
       Почуйте серцем голос несхололий.
       Вдивітеся у змучене лице.
       Ви рідну мову чуєте у школі.
       А чим йому заплатите за це?
А земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на вію, на хреста.
Петербурзьким шляхом по коліна,
Грузнувши в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола
Хурдерляє хуга хуртовинна,
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
Цілу ніч надворі виє хуга.
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга—
А земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на вію, на хреста.
Петербурзьким шляхом по коліна,
Грузнувши в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола
Хурдерляє хуга хуртовинна,
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
Цілу ніч надворі виє хуга.
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга—
         Я душею билась в Рєпніній.
          А в засланні крила розкрилила
          Не скарає фельдфебель,
          Подібний лицем до царів.
         У реєстрах солдатських
Та предивні квітки,
Де нектар солоніший ропи.
Я—поет. Я — Шевченко.
Є пісня у серці моєму,
Недоспівана пісня,
Що ляже у інші серця,
Що на гімни обернеться,
Стане рядками в поеми,
Що ніколи не згине,
То оживає Канівська могила...
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.
В розкриллях білих ста його томів,
Що зносили до сонця Україну,
Яку лиш він до слова розумів.
Він був поетом волі в час неволі,
Поетом доброти в засиллі зла
Була у нього незвичайна доля.
Та доля Україною була
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм Бога в небесах.
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути,
Бог послав Кобзаря.
Йому доля судилась, як міг—
За пророцтво життям заплатити.
Потім знов для нащадків ожити.
Дивувати оновлений світ.
Нові вогні горять на небокраї,
Та в далеч з наймолодшими іде
Пророк зорі, що землю всю осяє.

Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
А мороз гострив свій білий ніж,

В.

Благословен той день і час,

1-й читець.

 Блаженна мріє, думонько-дитино.

 І зболеного кличеш, в переліт.

На теплі води, на вишневі зорі,

2-й читець.

Вже й час йому спочити на порозі,

Схиливши в тиші вдумливе чоло,

Шевченківські дні

Великий син єдиного народу

Бо вже доста був затриманий в дорозі

І довго дуже дома не було.

Давно вже визрів терен з того болю,

3-й читець.

І він летить на отчу Україну,

І щоб у тій маленькій благодаті,

4-й читець.

Будує хату з мрії голубої,

Сповий дітей вишневим первоцвітом,

5-й читець.

Бо прийде час - усіх покличе Мати

В.

В похилій хаті край села,

В. Восьмирічного Тараса батьки віддали до дяка «в науку». Дивна була та наука. П'яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав різками. Т. Шевченко не раз згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

В. Та недовго тривала Тарасова наука. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати.

В. Невдовзі, після смерті матері, в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

Доля.

Я — тиха Доля, доленька Тараса...

Співала «люлі» ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність,

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур'яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів. Лише дуби на чатах,

В. Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі.

Я так її, я так люблю

Тарас (звертаючись до Музи).

    

   В. Муза завжди була вірною Шевченкові. І коли він був солдатом, самотнім і, здається, забутим цілим світом, теж залишалася з ним. Сто віршів, сім поем, повісті, щоденник та ціла серія художніх картин створив Тарас у ті тяжкі роки.     

В. «Він був дуже ласкавий, м'який, наївно довірливий у ставленні до людей» (Катерина Юнге).

В. У серпні 1857 року. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю. Україна чекає на свого сина!

В. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися, обов'язково на бідній дівчині, кріпачці, мати сімейний затишок, дітей, оселитися в рідній Україні. Йому було лише 47 років.

       В. Та не судилося йому, великому й безсмертному, пізнати звичайне людське щастя. Випурхнуло воно з поетових рук сполоханою пташкою. Іронія долі? Так. Іронія долі... Та Шевченко не докоряв своїй долі.

Запитують у класі діти...

— Скажіть, письменник скільки заробля?

...Відкіль оця хвороба — все на світі

Ще змалечку підбити до рубля?!...

Урок. Шевченко. Не згаса вовіки

Отримав десять років заслання.

Його вінець—над золоті корони.

Задосить було муки і покар.

 Писати й малювати заборона—

Оце його був другий гонорар.

Не каявся. Писав і в казематах.

Відрікся від щедрот і нагород.

І не зважав на цензорів пихатих

Яка цензура викреслить народ?!      

А допити, а вічні протоколи?

Священна будь, невтолена жаго!

       А він згорів. І так бува не часто.

        Крізь чорноту минущих лихоліть

В. Росія, яка не лише живилася матеріальними цінностями колонізованих народів, а й привласнювала їхні кращі уми, як це сталося, наприклад, із талантами українців М. Гоголя, М. Глинки, В. Короленка, боялася Шевченка і мертвого.

В. Скульптор М. Микешин, автор пам'ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список осіб, які хотів зобразити на монументі, а потім навіть звернувся до царя з листом, у якому обґрунтував свій вибір Шевченкової кандидатури, що це геніальна людина.

В. Але цар викреслив прізвище Шевченка зі списку і висловив догану скульптору за «неуместность подобного непосредственного его обращения к царю».

Завірюха   стугоніла, вила,

Тільки гілка вишні на столі.

В. Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але щоразу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксану Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою.

В. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови.

В. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула, кого втрачає.

В. Були ще й інші освічені, розумні жінки- дворянки:  Закревська, Ускова, але їх зв'язував шлюб із законними чоловіками.  Була ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

Дівчина.

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

За твої огрознені слова.

      Я тебе в Закревській поманила,

В Забаржаді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова, -

Ні Ликери голуба мана

цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак.

Та мені зв'язали руки люди.

«Хай страждає,—кажуть,—треба так».

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я—Оксана, вічна твоя рана.

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя.

Читець 1 (декламує уривок із вірша В. Коротша).

Я — Шевченко. Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік—

Академік із черні,

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб'є мене цар,

 На фельдфебеля схожий,

В каземати, у карцер

          Ніхто заточити не зможе.

Закреслять ім'я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть ще небачені трави

Ніколи не дійде кінця.

В. 9 березня 1861 року Т.Г.Шевченку виповнилося 47 років. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Похований він був спочатку на Смоленському кладовищі у Петербурзі. У травні того ж року прах Шевченка перевезено на Україну і поховано на Чернечій (нині Тара­совій) горі біля Канева. Так заповідав великий поет.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

(В. Симоненко)

В.

Чернечу гору зеленить трава.

Ведучий. Шануйте коми кожної пір'їну

В.

Жива душа поетова святая,

(Спочатку тихо, а потім голосніше звучить пісня «Думи мої, думи мої».)

То була дивовижна зоря:

В. Шевченко належить до тих рідкісних людей, які жили і діяли так, що після його смерті земне його життя і справи ще більше об’єдналися і стали вкрай небезпечними для ворогів України, яку він об'єднав своїм Словом, як месія свого народу.

І понині, коли у наш край

Гість далекий часом завітає,

«Хто живий тут?» — юрбу запитає,—

все принишкло, хоч тут умирай.

«Ми живі!» — наче гідність сама,

його постать вітає.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ

Проти хвилі несем його ім'я,

Проти вітру кидаєм насіння,

А під косу кидаємо цвіт...

І співаєм його «Заповіт»

В поколіннях, у всіх поколіннях.

Читець 2 (декламує вірш М. Рильського «Пророк Зорі»)

З дитячих літ живе у серці він,

Як материнське слово незабутнє,

І тихо каже: знай, ти не один,

З тобою друг у дні щасливі й скрутні.

Його слова—мов та вода жива,

Що гоїть рани, мертвих воскрешає;

В свої обійми правда світова

Його, як сина, радісно приймає.

Коли в важких ти стомишся трудах

Чи закрадеться в душу сумнів чорний,

Згадай лише, який пройшов він шлях,

Який він був у бурях непоборний.

Він голос мав, як кари правий гнів.

Він голос мав, як пісня колискова

Із муки він народної розцвів,

Щоб людям радість розцвіла чудова

Зростає покоління молоде,

В. (декламує вірш М. Рильського «Сто років... ні!»).

Сто років... ні! Відколи люд живе,

І жито жовте, і волошки сині,

Відколи небо голубе пливе

На нашій, на зеленій Україні! —

В серцях плугатарів і ковалів,

В дівочій пісні, в пісні парубочій,

І там, де біль, і там, де правий гнів,

І там, де щастям променіють очі,

Найбільше там, де ж повстання пожар,

Найбільше там, де полум'я і порив,

Живе один з найбільших в світі творів —

Шевченка невмирущого «Кобзар».

В. Виходить, що поезія принесла йому одне лиш горе. Був би собі худо­жником - і все. Але Доля, як велика, непідступна і примхлива грішниця, всупереч бажанням зробила його Великим Поетом. Його читають, перекла­дають, ним захоплюються, друкують за кордоном.

В. Шевченко був посланий Богом на нашу землю, як Титан ідеї соборності України. Тому й ідемо до нього, щоб набратися наснаги до життя, віри в яснішу долю свою. І в такий час подумки говоримо Тарасу: «Ми чуємо тебе, Батьку, і через століття. Ти є сучасником кожного і нашого покоління».

В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
 Іду до нього до живого,
У всесвіт віршів і поем.

(Ю. Рибчинський).